Яким важливим речам вбитий російський дисидент може навчити нас про силу духу

Ця стаття є переробленим варіантом статті з бюлетеняРассела Мура, підписатися на який можна тут.

Президент Росії Володимир Путін цього тижня вбив ще одного християнина. Це був черговий день реалізації можливого проекту Путіна з захисту «християнського Заходу» від безбожжя. Зрештою, кажуть, неможливо створити християнську націоналістичну імперію, не вбивши якусь кількість людей.

Перш ніж світ забуде про тіло Олексія Навального, що знаходиться десь у виправній колонії за полярним колом, нам, особливо тим із нас, хто слідує за Ісусом Христом, слід поглянути на нього, щоб побачити, що таке сила духу насправді.

Навальний був, мабуть, найвизнанішим антипутинським дисидентом у світі, а тепер він є одним із багатьох ворогів Путіна, які, зрештою, «раптово померли». У 2020 році він пережив отруєння, лікувався в Європі й згодом повернувся на батьківщину, незважаючи на те, що знав, з чим йому доведеться зіткнутися. Говорячи про свою незгоду та готовність прийняти пов'язані з нею наслідки, Навальний неодноразово посилався на свою християнську віру. Моя колега з Christianity Today Емілі Белз виявила на «Медузі» стенограму судового процесу 2021 року, у якій Навальний у разючих біблійних термінах пояснює, що означає страждати за свої переконання.

«Справа в тому, що я християнин, що зазвичай робить мене об'єктом постійних глузувань у Фонді боротьби з корупцією, тому що в основному люди атеїсти, я сам таким був колись, – каже він. – Але тепер я віруючий, і це дуже допомагає мені в моїй діяльності, бо все стає набагато простіше. У моєму житті менше дилем, бо є книга, у якій загалом більш-менш чітко написано, що робити в тій чи іншій ситуації. Звичайно, не завжди легко слідувати цій книзі, але, загалом, я намагаюся».

Зокрема, за словами Навального, його мотивували слова Ісуса: «Блаженні голодні та спраглі правди, бо вони нагодовані будуть» (Мт. 5:6).

«Саме цю заповідь я сприймав як інструкцію до дії, – сказав Навальний. – Не дуже насолоджуюся тим місцем, де я перебуваю, проте не відчуваю жодного жалю від того, що я повернувся, бо я все зробив правильно; я відчуваю задоволення – у складний момент я робив, як належить за інструкцією, і заповідь не зрадив».

Ці слова можуть здатися надто простими. Зрештою, міг би заперечити на це хтось із невіруючих, більшість людей у русі за демократію та проти тиранії, частиною якого був Навальний, насправді не вірять «інструкціям» Святого Письма. А самого Путіна підтримують керівники Російської православної церкви, деякі з яких готові, як й інші придворні пророки, охарактеризувати вбивство Навального в термінах християнських чеснот та християнської цивілізації. (Хоча є й приклади інакомислення.)

Але така реакція гіпотетичної невіруючої людини передбачає неправильне розуміння поглядів Навального. Він не сказав, що християни сміливі, а невіруючі – ні. Існує надто багато доказів зворотного, як у Росії, так і в інших країнах, щоб кидатися такими словами.

Однак Навальний розумів, що якщо піддатися моральному боягузтву, коли треба триматися, то ти ризикуєш опинитися на самоті. Совість завжди може переконати тебе, що мовчати зараз це правильно. Навальний усвідомлював жах того, що означає бути відкинутим усіма, коли співвітчизники таврують тебе як зрадника, а члени однієї з тобою церкви – як єретика.

Щоб протистояти цьому натовпу, потрібен інший мотив, аніж просто вищі шанси на політичний «успіх». Навальний зрозумів, що потрібно, як одного разу висловився євангельський місіонер Джим Елліот, прийняти «чужість».

«Для сучасної людини вся ця заповідь, де є такі слова, як «блаженні», «голодні», «спраглі правди», «бо вони нагодовані будуть», звучить, звичайно, дуже помпезно, – сказав Навальний. – Звучить дивно, якщо чесно».

«Ну і люди, які говорять такі речі, передбачається, ну, говорячи відверто, виглядають божевільними, – визнавав він. – Божевільні дивні люди, сидять там із скуйовдженим волоссям у своїй камері й намагаються себе підбадьорити чимось, хоча вони самотні, вони – одинаки, бо вони нікому не потрібні».

«І це найважливіша річ, яку й влада наша, й уся система намагається сказати таким людям: ти самотній, – продовжив він свою думку. – Ти – одинак. Спершу важливо залякати, а потім довести, що ти один».

При цьому Навальний не тільки виявив власні мотиви цієї свідомої дивності, він також спростував саму природу путінської концепції християнства. Бути «християнином» за такого режиму означає бути росіянином (або будь-яким іншим місцевим еквівалентом залежно від країни проживання). Бути «християнином» – значить бути «звичайною» людиною, яка не бажає переступати межу й допускати будь-яку думку, яка може спричинити труднощі.

Після вбивства Навального The Free Press опублікувала його листування із знаменитим колишнім радянським дисидентом Натаном Щаранським, який відбував термін у тій самій полярній виправній колонії в одні з найнебезпечніших років комуністичного режиму. У цьому листуванні всюди цитуються біблійні вірші. Тут, наприклад, є жарт Навального про те, «де ще провести Страсний тиждень», окрім як у в'язниці, яку літній дисидент називав своєю «альма-матер».

Я вважаю, що в цьому був корінь сили духу Навального, його готовності залишитися на самоті та померти. Не тільки в тому, що він знав біблійні вірші; пропутинський патріарх Російської православної церкви, безперечно, знає ще більше біблійних віршів. Схоже, саме так він знав Писання. Схоже, він знав не тільки «інструкції» Ісуса про голод і спрагу до праведності, про блаженство в гоніннях, але й те, що за ними стояло. Він знав, що ці слова видаються дивними. Він знав, що вони звучать божевільно.

У вступі до своєї збірки віршів про радість поет Крістіан Віман зазначає, що перші слухачі новозавітної звістки, ображені дивністю того, що вони почули, «цілком могли йти додому повз ряди розп'ятих тіл, встановлених спеціально для того, щоб викорінити всі причини будь-якої надії на повстання або пов'язаної з цим радості». Дивність була головним моментом. Ніхто не зможе до кінця зрозуміти Ісуса, коли він називає забутих, переслідуваних, бідних і зганьблених «блаженними», якщо не зрозуміє спочатку, чому його власна сім'я вважала його божевільним (Марка 3:21).

Ймовірно, саме тому Навальний так ясно розумів методи путінського режиму, покликані змусити інакодумців почуватися дивними, божевільними та самотніми – він знав, що так було й раніше, у Римській імперії, яка робила те саме за допомогою хрестів.

Люди всіх віросповідань і невіруючі, які мають силу духу, мають різні мотиви для своїх переконань. Але, якою б не була мотивація, людина не може зберігати силу духу, якщо не хоче бути висланою з того, що вона називає «своїм домом», і від тих, кого вона називає «своїм народом». У цьому є якась радісна іронія: людина ніколи не залишається самотньою, якщо вона є частиною чогось більшого, коли вона належить до більшого тіла.

Хмара свідків уключає Ілію та Єремію, Петра й Павла, Максима Сповідника й Бонхеффера, а також безліч інших людей, які померли, здавалося, покинутими, і які свого часу здавалися божевільними (Євр. 12:1). Саме з таких людей, а не з «німецьких християнських» єпископів Рейху або з православного патріархату, який повністю підтримує Путіна, народжується наступне покоління християн.

Сам зміст «голоду» й «спраги» полягає в тому, що людина бачить, що чогось не вистачає, що запропонованого їй задоволення недостатньо. Саме прагнення до таких речей є ознакою того, що те, чого людина прагне, дійсно існує.

Люди можуть побачити це часом навіть з ГУЛАГу. Це дивно. Це безумство. Але принаймні одна Людина, яку я знаю, назвала б таких людей «блаженними».

Рассел Мур – головний редактор Christianity Today та директор Проекту суспільної теології.

[ This article is also available in English,  Português,  Français, and русский. See all of our Ukrainian (Українська) coverage. ]