Біблійні роздуми з воєнного щоденника українського богослова

З початку російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року Тарас Дятлик, український євангельський християнин і діяч теологічної просвіти, ділився своїми щоденними роздумами в групі WhatsApp. Нижче ми наводимо два нещодавні записи з його щоденника за червень (з деякими редакторськими правками).

Я їду поїздом Харків-Ужгород, у старому вагоні з обшарпаними стінами та вицвілими шторами в одному купе з військовим, який повертається додому в коротку, але таку бажану відпустку. Його дружина та діти знайшли тимчасовий притулок на землі, просоченій болем та страхом.

Учора цей військовий купив для своєї доньки маленьке цуценя. Тепер він як дитина грається з ним, обіймає його й цілує, ніби він знайшов промінчик світла в цій крихітній істоті. Через кілька днів він повернеться в пекло війни, і цуценя нагадуватиме його доньці про батьківську любов.

Військовому близько 30 років, у нього обвітрене, засмагле обличчя. На руках та ногах він має шрами, а біля очей – глибокі зморшки. У нього нервовий і тривожний сон, майже як у всіх, хто повернувся з фронту.

Іноді він засинає глибоким сном і починає голосно хропіти, ніби намагаючись заглушити спогади про вибухи та крики болю. А якщо він уві сні не хропе, то віддає накази, так, ніби він знову опинився в бою.

На якійсь станції, коли на мить припинився стукіт коліс і скрип зношеного вагона, з сусіднього купе вискочила елегантна жінка середнього зросту в синьому спортивному костюмі. Їй близько 35 років, і колись вона, мабуть, зводила чоловіків із розуму своєю красою. Але тепер її обличчя змарніло, а під очима з'явилися глибокі тіні.

Вона вривається в наше купе й кричить мені: Скажіть йому, щоб він перестав хропіти! Прямо зараз! Чого ви на мене дивитесь?

Я відриваю погляд від ноутбука та спокійно відповідаю: «Говоріть тихіше. Будь ласка, не кричіть. Не розбудіть його».

Явно незадоволена моєю відповіддю, вона йде у своє купе.

Минає півгодини. Військовий прокидається, іде в тамбур покурити й бере з собою цуценя.

Я знову чую, як жінка виходить зі свого купе. Я виходжу до неї в коридор, дивлюся на її гарне, але втомлене й усе ще роздратоване обличчя й кажу те, що крутилося в мене в голові весь цей час: «Не можна будити військового, який їде додому в коротку відпустку з цього пекла, навіть якщо він хропе як ведмідь. Нехай він поспить, адже тут йому не заважають вибухи та крики».

Жінка кричить: «Я не можу відпочивати, коли він хропе! У мене також є свій особистий фронт…». Але потім її голос ламається, і вона починає тремтіти.

Я відповідаю м'яко, бо відчуваю, що її реакція теж є наслідком болю та трагедії: «Але ж ми не під кулями тут».

Жінка завмирає, її очі сповняються сльозами, вона ось-ось заплаче. Вона дивиться у вікно й прикушує губу.

Через деякий час військовий повертається з тамбуру з легкою усмішкою на змученому обличчі. Жінка благально дивиться на мене, ніби просячи не розповідати йому про нашу розмову. Вона підходить до нього й щось говорить про цуценя, бере цуценя за лапи, ніжно цілує їх і гладить цуценя.

Військовий заходить у наше купе, потихеньку зачиняє двері й знову лягає відпочити.

Жінка повертається до мене, в її очах видно тугу й біль. Вона шепоче ледь чутно: «Вибачте мені. Мого чоловіка вбили взимку. Я так сумую за його хропінням ночами! Я їду до матері, бо більше не можу жити сама».

У її словах біль усієї країни, біль кожного розбитого жіночого серця. Старий потяг гуркотить і везе нас, занурених у свої думки, спогади та надії, а я мовчки молюся.

За тих, хто на передовій, як цей військовий.

За цю жінку та її непоправну втрату.

За можливість знову жити та любити без війни, яка прийшла на нашу землю сіяти смерть та руйнування.

Я молюся за справедливий мир в Україні.

За зцілення душевних ран військових, мирних жителів та волонтерів, усіх, хто пережив цю глибоку травму.

За подолання прірви між нами.

За єдність у різноманітті.

А потяг усе мчить уперед, даруючи нам дорогоцінні хвилини відпочинку та людяності серед хаосу війни.

…

[Тиждень потому]

Сьогодні, коли я прокинувся, моє серце знову було не на місці. Обстріли, смерті та пропаганда не замовкають день і ніч. Я втомився розповідати про наші щоденні кошмари в цьому своєму військовому щоденнику.

Ця жахлива російська війна, здається, висмоктує з нас саме життя. Щодня ми спостерігаємо океан людських страждань, ріки сліз та гори зруйнованих життів. І десь у душі закрадається зрадлива думка: Боже, де ти? Чому ти мовчиш? Тобі справді все одно?

Я згадую, як Ісус вигукнув на хресті: «Боже мій, Боже мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мк. 15:34).

Тепер я розумію Його біль, хоча, можливо, і всього на 0,000001 відсотка. Але я хочу вірити, як Йов, що мій Викупитель живий і останнього дня Він підійме нас із пороху (Йов 19:25–26). Я чіпляюся за цю надію, як потопаючий за рятувальний круг.

А потім ця чорна ненависть, яка підступає до мого горла, як жовч. Після кожного обстрілу, після кожної новини про звірства росіян моє серце наповнюється жагою помсти. О, як я їх ненавиджу! Мені хочеться кричати, як автор псалма: «Блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю і твої немовлята» (Пс. 136:9).

І тоді тихий, лагідний голос шепоче: «А Я вам кажу: любіть ворогів своїх» (Мт. 5:44).

Як це можливо, Господи? Як нам любити мучителів і вбивць?

Але я знаю, що якщо я дозволю ненависті опанувати моє серце, я стану таким, як вони, і тоді зло переможе. Любов до ворогів – мій Гетсиманський сад, моя кривава битва. Це єдиний спосіб залишитися людиною.

Це нескінченна втома, ця духовна пустеля – мій добровільний марафон із хрестом. Я падаю під тяжкістю чужого болю, і кінця цьому не видно. Чи вистачить мені сил? Чи не зламаюся я, як Петро, який обіцяв слідувати за Ісусом до кінця, але зрікся його ще до того, як заспівав півень?

Господи, я молюся, як Павло, щоб Твоєї благодаті було достатньо для мене, щоб Твоя сила була досконалою в моїй немочі (2 Кор. 12:9).

І відразу виникають такі думки: я не такий, як інші! Я так багато роблю. Я багато чим жертвую у звичайному житті та служінні!

Тоді я зупиняю себе: невже ти думаєш, що твоя праведність більша за праведність книжників і фарисеїв? (Мт. 5:20).

Всі мої добрі діла є лише поплямованим одягом перед святістю Божою (Іс. 64:6). Все, що я маю, це незаслужений дар від Нього. Отже, геть гордість, Тарасе. Служіння – це привілей, а не заслуга.

І як часто я засуджую своїх братів по вірі – як в Україні, так і на Заході! Але хто я такий, щоб судити чужого слугу? (Рим. 14:4). Кожен із нас має свою Голгофу. Моє завдання – нести свій особистий хрест і підставляти плече тим, хто падає під своїм тягарем, як це зробив Симон Киринеянин на Віа-Долороса.

Але найстрашніше, коли ти розумієш, що у вихорі свого служіння ти забув головне: свої стосунки з Мандрівником із дороги до Еммауса. Молитви перетворилися на сухі короткі звіти з цифрами та проханнями. Слово Боже перетворилося на книгу, яка нечасто відкривається й у якій так багато болючих питань.

Я багато працюю, але чи не став я сучасною Мартою, яка піклується багато про що, але забуває «одне» найнеобхідніше – перебувати біля ніг Ісуса й не згадувати при цьому про посадові інструкції (Лк. 10:41–42)?

Пробач мені, Господи! Без тебе я ніщо. Джерело мого життя в тобі.

Яким нестерпно болючим іноді буває це протиріччя: я люблю свою країну до глибини душі, кожен клаптик землі. Але в той же час я знаю, що моя справжня батьківщина – на небесах, звідки я чекаю на Спасителя (Флп. 3:20). Що означають кордони земних держав у контексті вічності? «Нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11).

І навіть якщо тіло моє віддадуть на спалення за Україну, а я при цьому не маю Христової любові, я ніщо (1 Кор. 13:3). Іноді посеред пекла війни мені хочеться піти в солодке забуття – не думати, не згадувати, жити одним днем.

Але потім Твій Дух нагадує мені: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його» (Мт. 6:33).

Навіщо наше життя? Пара, яка з'являється на мить і зникає (Якова 4:14). Кожен день може стати кроком до вічності, де Бог зітре кожну сльозу з наших очей, і смерті більше не буде. Не буде більше ані смутку, ані крику, ані болю (Об'явл. 21:4).

Хоча весь світ та політики кричать нам, як у назві фільму: «Не дивись угору! Не дивись угору!», ми повинні дивитися саме вгору.

І як часто нам доводиться виривати радість із зубів розпачу – виборювати надію в битві з безнадійністю. Так легко здатися. Але хіба Царство Боже не належить дітям (Мф. 19:14), як тим хлопчикові та дівчинці, які посміхалися мені з-під уламків зруйнованого дому? Звідки в них така шалена сила духу?

Я теж повинен сяяти для світу, що роздирається війною. Нехай вони побачать Мою радість і прославлять Мого Небесного Батька (Мт. 5:16).

Вузька та дорога й тісні ті ворота, що ведуть до життя (Мт. 7:14). Кожен крок нашого життя та служіння в Україні – це битва. Ворог знаходиться зовні, але ще сильніші внутрішні демони, які кричать: «Тарасе, не дивися вгору!»

Будь-який вибір – це ризик. Чи обіцяв нам Христос безхмарне життя? Ні! Але Він сказав, що в Ньому ми можемо мати мир: «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я переміг світ» (Ів. 16:33). Господи, як це може бути?

І все ж я волію вірити, незважаючи на...

Служити, незважаючи на…

Сіяти насіння добра на своїй обпаленій ненавистю землі, незважаючи на...

Бути світлом у цій гнітючій, майже фізичній темряві, незважаючи на…

Тому що я знаю, що колись не буде ні тіні, ні сліду війни, тільки світло, мир, тільки любов.

Колись.

Мир вам та бережіть своїх дітей від війни.

Тарас Дятлик координує центри для біженців при семінаріях в Україні та працює консультантом із теологічної просвіти в Scholar Leaders та Mesa Global у Східній Європі та Центральній Азії. Натисніть тут, щоб приєднатися до його групи в WhatsApp.

[ This article is also available in English and русский. See all of our Ukrainian (Українська) coverage. ]